Битва за Карабах: чому Азербайджан пішов у наступ?

Про те, чому в Карабаху почалося чергове загострення та які інтереси переслідують Вірменія, Азербайджан, Туреччина, Росія, Іран, США та Європа – у колонці для РБК-Україна пояснив аналітик Українського інституту майбутнього Ілля Куса.

Новий виток ескалації навколо Нагірного Карабаху 19 вересня не має викликати подиву. Він був очікуваним. Статус-кво, що сформувався після 44-денної війни 2020 року, не влаштовував ні Азербайджан, ні Вірменію, ні меншою мірою Туреччину.

Влада Вірменії пережила серйозну політичну кризу у зв’язку з війною, і будь-які подальші поступки чи поразки могли стати політичною загрозою для Нікола Пашиняна та його команди, особливо з огляду на чутливість питання долі карабахських вірмен для суспільства.

У Баку президент Ільхам Алієв не здобув бажаної перемоги у повноцінному розумінні цього слова, перемоги політичної та абсолютної, яка б поставила крапку у питанні Карабаха, назавжди внесла б його в історію, і дозволила б вийти з тіні спадщини його батька Гейдара. До того ж Азербайджан багато років працює над тим, щоб отримати контроль над регіональною логістикою, пробити транспортні коридори, які дозволять Азербайджану отримати новий транзитний функціонал і через нього вбудуватися в нову світову архітектуру безпеки і торгівлі між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Для цього потрібний фізичний контроль хоча б над частиною Карабаху.

Той самий інтерес виявляє і Туреччина, яка бачить себе ключовим хабом, на якому мають бути зав’язані потоки товарів, послуг та ресурсів, що пов’язують Азію з Європою. Іншими словами, Ердогану важливо, щоб конфлікт Вірменії та Азербайджану закінчився таким чином, щоб нові ланцюжки постачання та постачання були у будь-якому разі зав’язані на Туреччину. Це необов’язково передбачає повне захоплення Азербайджаном території Карабаху внаслідок великої війни. Туреччину влаштує і договірний характер врегулювання проблеми, якщо розпочнуться переговори.

У цьому різному сприйнятті карабахського питання як і полягає головна різниця між позиціями Анкари і Баку. Цим і пояснюється, чому президент Туреччини не підштовхував Азербайджан до бойових дій, а напередодні загострення навіть дзвонив Пашиняну та пропонував посередництво у мирних переговорах.

Таким чином, війна за Карабах – це не тільки війна за відновлення територіальної цілісності Азербайджану, а це також і війна за політичне майбутнє сім’ї Алієва, війна за регіональну логістику і доступ до торгових маршрутів, війна за право отримати новий функціонал для успішного вбудовування в новий світовий економічний та політичний порядок. З боку Вірменії, ця війна – краш-тест пострадянської політичної системи, основи якої давно втратили актуальність та перестали обслуговувати інтереси власне вірменського суспільства.

Для Єревана це війна не за право контролювати Карабах (який Вірменія ніколи офіційно не визнавала незалежним і який вона за фактом не контролює з 2020 року), а за свободу зовнішньої політики, за власний суверенітет та автономію у регіональних справах.

Якщо Карабах відійде під контроль Азербайджану, Вірменія перестане бути залежною від цього питання, і зможе почуватися вільно на світовій арені. Водночас Єреван отримає більшу свободу від Росії, яка багато десятиліть зберігала свій контроль над Вірменією саме завдяки “гачку” у вигляді карабахського питання.

Втім, було б неправильно говорити, що в цьому контексті владі Вірменії байдужа доля Карабаха. Їм важливо вирішити питання гарантій прав місцевого вірменського населення, яке є принциповим і чутливим для народу, що пережив геноцид, у тому числі для Пашиняна, який зможе “продати” це суспільству як хороший компроміс. Більше того, Вірменії необхідно зберегти свій суверенітет і територіальну цілісність і не допустити захоплення Азербайджаном вже своїх суверенних територій, зокрема на півдні Сюнікської області, на які представники Баку в різний час висували претензії в контексті пробивання логістичних коридорів у Нахічевань.

Руйнування в Нагірному Карабаху (фото: Супутник Вірменія)

Нинішні бойові дії, навіть більшою мірою, ніж у 2020 році, показали справжню роль Росії у цих геополітичних іграх. Москва виступає ситуативним партнером Азербайджану.

По-перше, росіяни також зацікавлені у доступі до регіональної логістики та розблокування транспортних коридорів. Відповідно їхні інтереси з Азербайджаном тут збігаються. Логістика їм потрібна для диверсифікації своєї зовнішньої торгівлі, створення нових вузлових ланцюжків постачання, через які можна реалізовувати паралельний імпорт та обходити західні санкції у логіці “довгої війни” на виснаження, яке в Кремлі вважають, що ведуть в Україні. По-друге, Росія розраховує, що силовий тиск Азербайджану або змусить Вірменію вплутатися у війну на боці Карабаха, і таким чином ще більше втягне її в залежність від російського посередництва та гарантій безпеки, або змусить Єреван піти на поступки щодо укладання мирного договору із збереженням російського. присутності, або призведе до втрати Карабаха і відставки Пашиняна на хвилі “зради”, яку зараз активно поширюють у медіа прихильники проросійської частини опозиції, пов’язані з кланами колишніх президентів Сержа Саргсяна і Роберта Кочаряна.

США та Європа на даний момент стежать за ситуацією та роздумують над тим, як діяти далі. В останні роки США намагалися перехопити у РФ ініціативу у переговорному процесі. Війна в Україні прискорила цей процес, оскільки Москва була зайнята війною і не могла спрямовувати великі ресурси на утримання позицій на Південному Кавказі. Однак азербайджансько-вірменські переговори за посередництва Вашингтона забуксували, а зараз Баку намагається вирішити питання силовим шляхом, розраховуючи, що країни Заходу не робитимуть жодних різких кроків на захист Вірменії, наприклад, запроваджувати санкції.

Поки що країни ЄС та НАТО висловили підтримку Єреванові та засудили Азербайджан, але до введення санкцій справа не дійшла. Багато хто чекає на реакцію адміністрації Байдена, яка була відповідальна за спробу вирвати Вірменію з-під російського впливу.

Зрештою, важливим залишається фактор Ірану. Країна грає на боці Вірменії з тих самих причин, чому Туреччина грає на боці Азербайджану: логістика. Іран вважає, що плани Баку щодо “зангезурського коридору” призведуть до їх відсічення від території Вірменії, обмежать доступ Тегерана до Південного Кавказу і не дадуть повною мірою вбудуватися в регіональну логістику через проект коридору “Північ-Південь”. Крім того, геополітично, Іран вважає, що посилення Азербайджану біля своїх кордонів – це автоматичне посилення Туреччини, яка є їхнім суперником у боротьбі за регіональне лідерство. Також Іран переймається Ізраїлем, з яким Баку останнім часом зблизився у військово-технічній сфері.

Хоча ситуація поки незрозуміла до кінця, оскільки знаходиться в динаміці, я думаю, що результат ескалації залежатиме від території, яку захопить Азербайджан, від того, чи переживе Пашинян політична криза, від умов нового статусу-кво після завершення бойових дій, а також від дій Ірану та США.

Ці фактори впливатимуть на те, чи залишиться Росія в регіоні і в якій ролі/формі. Москва робитиме все, щоб (а) або розгорілася велика війна з великою кількістю жертв, у хаосі якої можна буде знову просувати себе як миротворця і необхідного партнера, або (б) щоб війна закінчилася черговою заморозкою та відставкою Пашиняна, щоб замість нього поставити більше лояльного політика, або (в) щоб домовитися з Азербайджаном та Туреччиною про отримання доступу до регіональної логістики у разі, якщо Баку візьме під контроль весь Карабах та поставить усіх перед фактом.

Вірменія і Азербайджан воюють за Нагірний Карабах понад 100 років. Цей конфлікт створив Орджонікідзе, підігрів Сталін і посилив розпад СРСР — дві версії однієї війни

Уранці 19 вересня 2023 року давній конфлікт між Вірменією та Азербайджаном у невизнаному Нагірному Карабаху знову загострився. Країни звинуватили одна одну в провокаціях та обстрілах. Згодом азербайджанське Міноборони заявило про початок «антитерористичної операції з метою відновлення конституційного ладу». Пообіді 20 вересня сторони домовились припинити вогонь у Нагірному Карабасі, який тепер найімовірніше перейде під повний контроль Азербайджану. Християнська Вірменія і мусульманський Азербайджан сперечаються за Нагірний Карабах понад століття. Кожна з країн вважає район своєю історичною територією, у кожної свої аргументи і трактування історії. Після війни 1991—1993 років та підписаної мирної угоди Нагірний Карабах став невизнаною республікою, яку де-факто контролювала Вірменія, а де-юре вона була частиною Азербайджану. На кордоні Нагірного Карабаху постійно спалахували конфлікти. Восени 2020 року почалась нова війна, яка тривала півтора місяця. В результаті Азербайджан узяв під контроль близько 40% території невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки. «Бабель» пояснює, з чого почалося протистояння двох країн і до чого тут Йосип Сталін і Серго Орджонікідзе.

Солдати Вірменії під час затишшя в Нагірному Карабасі, 1993 рік.

Unkel / ullstein bild / Getty Images

Дорадянський період

Версія Вірменії

Карабах, або Арцах — історично територія Вірменії. Як частина Вірменії він згадується з VI століття до нашої ери в роботах античних істориків — Плінія Старшого, Плутарха і Клавдія Птолемея. Після розпаду царства Великої Вірменії в 387 році Арцах увійшов до складу Східновірменського царства, а згодом потрапив під панування Персії. У 1813 році, після закінчення російсько-перської війни, Карабах відійшов до росії.

У 1917 році Російська імперія розпалася. У цей же час почали формуватися три республіки: Вірменська, Азербайджанська і Грузинська. Нагірний Карабах — район великого Карабаху, де компактно проживали вірмени, скликав перший конгрес, вибрав уряд і Національну раду та оголосив себе незалежним. З травня 1918 року Азербайджан за підтримки Туреччини намагався захопити Нагірний Карабах. У 1919 році Карабах і Азербайджан уклали угоду, за якою статус регіону мали визначити на Паризькій мирній конференції.

Версія Азербайджану

Карабах — історичний район Азербайджану, який згадується в джерелах 1300-річної давності. Його назва походить від азербайджанських слів «гара» — чорний і «бах» — сад. Назва частини району — Нагірний Карабах, зʼявилася на початку 1800-х, у період занепаду Карабаського ханства. В Азербайджані не поділяють Карабах на гірський і рівнинний, для країни весь район цілісний — Карабах.

У травні 1805 року під час російсько-перської війни Карабаське ханство і росія підписали Кюречкайську угоду. За нею карабаський хан Ібрагім відрікся від будь-якого васальства Персії та інших держав і визнав владу російського імператора та його спадкоємців. Документ підтверджував, що ханство Ібрагіма було мусульмано-азербайджанським, а отже Карабах — споконвічно азербайджанська земля.

Перепис населення, який провели після ліквідації ханства, показав, що «з 20 095 сімей 15 729 були азербайджанцями». Пізніше, з 1828 по 1830 рік з Османської імперії в Азербайджан, зокрема й у Карабах, переселили 90 тисяч вірмен, а ще 40 тисяч — з Ірану.

У 1917 році Російська імперія розпалася, а в 1918 році зʼявилася республіка Північний Азербайджан, яка претендувала і на Карабах. Свої претензії на район висунула й Вірменія, після чого почалися зіткнення, які тривали до 1920 року.

Зруйновані азербайджанськими збройними силами в березні 1920 року вірменські квартали міста Шуша.

Радянський період

Версія Вірменії

У квітні 1920 року більшовики створили Азербайджанську РСР, а в листопаді 1920 — радянська влада частково зміцнилася і в Вірменії. Революційний комітет Азербайджану в своїй заяві визнав Нагірний Карабах, Нахічевань і Зангезур частиною Вірменії. У червні 1921 року Національна рада Азербайджанської РСР на підставі цієї заяви видала декларацію, за якою Нагірний Карабах переходив до Вірменії. Вірменія теж проголосила Нагірний Карабах своєю невіддільною частиною. Декрет опублікували в офіційному органі ЦК азербайджанської компартії — газеті «Бакинський робітник» 22 червня 1921 року.

Вірменські робітники вітають наступ 11 Червоної армії на місто Єреван.

Четвертого липня у Тбілісі відбувся зʼїзд компартії росії, там підтвердили, що Карабах — частина Вірменії. Але вже 5 липня Йосип Сталін це рішення скасував і включив Карабах до складу Азербайджанської РСР. А в 1923 році Москва сформувала Нагірно-Карабаську автономну область у складі Азербайджану. Так Нагірний Карабах на правах автономії став частиною Азербайджанської РСР і залишався там аж до 1991 року.

Версія Азербайджану

У 1920 році голова ревкому Азербайджану Наріман Наріманов направив до ревкому Вірменії телеграму з привітаннями і виступив з урочистою промовою з приводу встановлення радянської влади у Вірменії. Ревкоми двох країн обговорювали можливу передачу деяких районів Азербайджану до Вірменії. Йшлося про Зангезурський і Нахічеванський райони. У листопаді на засіданні ЦК Компартії більшовиків Азербайджану делегати вирішили, що політично невигідно віддавати райони Вірменії. Попри це вже 30 листопада Вірменії все ж передали Зангезурський район, а 1 грудня Наріманов зачитав декларацію. У ній Зангезурський і Нахічеванський повіти називали невідʼємною частиною Вірменії, а трудовому селянству Нагірного Карабаху гарантували право на самовизначення. Текст надрукували в бакинських газетах.

Наступного ж дня Серго Орджонікідзе направив Володимиру Леніну і Йосипу Сталіну телеграму, в ній говорилося, що «Азербайджан декларував на користь Вірменії Нахічевань, Зангезур і Нагірний Карабах». Новину надрукували в газеті «Правда». Невідомо, чи навмисно Орджонікідзе спотворив інформацію, чи просто помилився, згадавши Нагірний Карабах, але через деякий час голова азербайджанського ревкому Наріманов заявив, що нічого про передавання Нагірного Карабаху Вірменії він не говорив.

У червні 1921 року на засідання Кавказького бюро компартії винесли три питання: Азербайджанське, Зангезурське і питання кочівників. До Зангезурського питання приєднали секретний протокол зі словами: «Вказати в декларації Вірменського уряду про приналежність країні Нагірного Карабаху». Так більшовицька партія фактично спонукала Вірменію заявити права на Нагірний Карабах. Уже 12 червня Вірменія видала декрет: «На підставі рішення ревкому Азербайджану і договорів між республіками Азербайджан і Вірменія відтепер Нагірний Карабах є частиною РСР Вірменія».

28 червня вже Азербайджанська рада народних комісарів і голова ревкому Наріманов відхилили декларацію про визнання Нагірного Карабаху територією Вірменії, а її представника вислали з регіону.

Четвертого липня на засіданні Кавказького бюро за участю Сталіна й Орджонікідзе знову розглядали питання Карабаху. Вирішували, як вчинити: залишити весь Карабах Азербайджану, а в Нагірному Карабаху провести референдум про приєднання до Вірменії, або віддати Нагірний Карабах Вірменії без референдуму, а весь інший Карабах — Азербайджану. Один із впливових учасників бюро, представник радянської росії в Кавказькому регіоні Сергій Кіров голосував за те, щоб просто віддати Нагірний Карабах Вірменії. Але 5 липня, за рішенням Сталіна, бюро залишило Нагірний Карабах Азербайджану без референдуму. Кіров зумів відстояти, щоб Нагірний Карабах увійшов до складу Азербайджану на правах автономії. Через два роки — 7 липня 1923 року Центральний виконавчий комітет Азербайджану утворив Нагірно-Карабаську автономну область (НКАО).

Період Нагірно-Карабаської автономії

Версія Вірменії

Весь час, поки існувала НКАО, керівництво Азербайджану порушувало права вірмен, переслідувало їх з політичних мотивів і дискримінувало за національною ознакою. Азербайджан знищував вірменські памʼятники, спеціально уповільнював економічне зростання району, втручався в демографічний процес. Якщо в 1923 році вірмени становили 94,4% населення району, то до початку війни в 1989-му — 76,6%.

Підготовка до виборів у Верховну Раду Азербайджанської РСР, мітинг у Степанакерті Нагірно-Карабаської автономної області.

Версія Азербайджану

Створення НКАО призвело до зростання вірменського сепаратизму в регіоні. Декрет 1923 року ввів правило: з носіями вірменської мови в регіоні говорити вірменською, з носіями азербайджанської — азербайджанською. Вийшло, що азербайджанці в НКАО виявилися в меншості і зазнавали дискримінації за мовною ознакою. Вірменське населення користувалося привілеями. Москва, щоб отримати лояльність вірмен, надавала їм ширші права і можливості, ніж азербайджанцям. Врешті НКАО перетворилася на бомбу сповільненої дії, яка вибухнула в 1988 році.

Розпад СРСР, війна в Карабаху

Версія Вірменії

У 1988 році СРСР перебував у глибокій політичній кризі. Населення Нагірного Карабаху вимагало самовизначення. На засіданні Ради народних депутатів НКАО 20 лютого 1988 року представники вірменської громади вирішили направити до Верховних Рад республік прохання про відділення Нагірного Карабаху від Азербайджану і приєднання його до Вірменської РСР. У відповідь на це влада Азербайджану організувала етнічні чистки вірмен по всій республіці. З Баку, Сумгаїту і Кіровобаду почали виганяти і вбивати вірмен. У грудні 1989 року влада НКАО і Вірменії підписали постанову, за якою округ входив до складу Вірменії.

Патруль на сільській дорозі в Нагірному Карабасі, 1989 рік.

У відповідь азербайджанська армія обстріляла кордон Карабаху. Уже в січні 1990 року Верховна Рада СРСР оголосила в регіоні надзвичайний стан. З квітня до травня 1991 року Азербайджан провів у районі операцію «Кільце». ОМОН і МВС депортували з 24 вірменських сіл Нагірного Карабаху все населення. Радянська міліція намагалася роззброювати учасників конфлікту, але в серпні 1991 року в Москві почався путч, який призвів до розвалу СРСР.

У грудні того ж року в Нагірному Карабасі відбувся референдум, на якому більшість жителів проголосувала за незалежність Нагірно-Карабаської Республіки. Після цього в регіоні почалася повномасштабна війна. Самооборона Нагірного Карабаху за підтримки армії Вірменії чинила опір армії Азербайджану протягом трьох років. У війні вбили понад 25 тисяч людей з обох сторін, сотні тисяч стали біженцями. У 1994 році Вірменія, Азербайджан і Нагірний Карабах уклали перемирʼя.

Нагірний Карабах, 1992 рік.

Версія Азербайджану

Уряд Вірменської РСР у 1988 році скористався з нестабільності в СРСР і почав підігрівати сепаратизм у регіоні. По всій республіці почалися гоніння і напади на азербайджанців — з Вірменії вигнали понад 250 тисяч людей. У лютому 1988 року вірмени біля міста Аскеран відкрили вогонь по мирній демонстрації азербайджанців, які протестували проти можливої незалежності НКАО. У результаті загинули двоє азербайджанців. У відповідь почалися акції проти вірмен. У грудні 1989 року Верховна Рада Вірменської РСР ухвалила рішення про «воззʼєднання» Вірменської РСР і Нагірного Карабаху. Президія Верховної Ради СРСР засудила це рішення — його не можна було ухвалювати без згоди Азербайджану.

У серпні 1991 року Азербайджан став незалежним, через три місяці Верховна Рада вже незалежної республіки ліквідувала Нагірно-Карабаську автономну область, створену СРСР в 1923 році.

Чому щоразу “спалахує” Нагірний Карабах — пояснення простими словами

Досить регулярно в засобах масової інформації спалахує тема Нагірного Карабаху — більшість знає, що на тій території йде конфлікт між Вірменією та Азербайджаном, але деталі та причини його вислизають від розуміння.

“Телеграф” заглибився в історію, поспілкувався з азербайджанським журналістом Фарідом Шахбазли й вирішив коротко пояснити ситуацію в Карабаху простими словами.

Трохи історії

Почнемо з першопричин. У XIX столітті територія Нагірного Карабаху увійшла до Російської імперії, після чого стала частиною Азербайджанської радянської республіки, де отримала автономію.

Сучасна історія конфлікту починається з горбачовської перебудови 1980-х років, коли намітилося зростання популярності ідей національної ідентичності серед народів, які населяли СРСР. Станом на 1987 рік більшість жителів Карабаху були етнічними вірменами, які проповідували християнство, однак регіон залишався у складі Азербайджану, де сповідували мусульманство. З огляду на це карабахські вірмени за підтримки Єревану стали просити переходу Карабаха до складу Вірменської республіки. Рух місцевих вірмен за об’єднання з Вірменією викликав реакцію в Азербайджані, зіткнення між представниками двох громад, які дуже скоро закінчились вигнанням азербайджанського населення з Вірменської РСР і Карабаху, а також сутичками у азербайджанських містах.

Спроби арешту представників громад лише посилили конфлікти з-поміж них. У січні 1990 року вірмени влаштували в Баку погроми, 20 січня до столиці Азербайджану увійшли армійські підрозділи, сотні цивільних осіб було вбито, поранено чи зникли безвісти. З розпадом СРСР конфлікт спалахнув із новою силою. Збройне зіткнення забрало життя понад 30 тисяч людей, понад мільйон були змушені мігрувати. Азербайджан неодноразово стверджував, що вірмени вдавалися до розстрілів. Перша карабахська війна тривала до 1994 року, після чого конфлікт заморозився, а Карабах став фактично незалежним від Азербайджану. Вогонь припинили, але мирної угоди не досягли.

Останнє велике загострення

Друга карабахська війна (також відома як операція “Кинджал”) розпочалася 27 вересня 2020 року, і під час неї Азербайджан повернув контроль над п’ятьма містами, чотирма селищами, сотнями сіл та кордоном з Іраном.

Закінчився цей спалах конфлікту підписанням 10 листопада 2020 року тристоронньої декларації між Вірменією, Азербайджаном та росією та введенням на територію Карабаху російських “миротворців”.

Відповідно до умов декларації, вірмени мали вивести своїх військових та передати окремі підконтрольні території Азербайджану.

Карта по завершенню боїв 2020 року. Смарагдовим – території, які повернув Азербайджан внаслідок боїв. Темно зеленим – які відійшли під контроль Азербайджану внаслідок домовленостей. Помаранчевим – залишились під контролем так званої НКР (зона відповідальності російських “миротворців”). Світло синім – Лачинський коридор (теж контролювали “миротворці” з РФ)

Ситуація на сьогодні

Вірменія відмовилася виводити підрозділи й провела низку диверсій на території Азербайджану, — той не залишив такі дії без відповіді, і 3 серпня 2022 року розпочав каральну операцію “Помста”.

“3 серпня Міністерство оборони Азербайджанської Республіки офіційно оголосило про проведення антитерористичної операції “Помста”. В результаті операції запобігли спробі захоплення незаконним вірменським збройним формуванням сопки Кірхгіз, розташованої в гірському хребті, що охоплює територію Кельбаджарського та Лачинського районів, та створення там нових бойових позицій. “Киргиз” височина, а також Сарибаба вздовж Карабахського хребта Малого Кавказького хребта та ряд інших важливих панівних висот були взяті під контроль азербайджанськими частинами. В рамках операції було знищено кілька бойових позицій незаконних вірменських збройних формувань, а також завдано повітряного удару по військовій частині у селищі Юхарі Оратаг на території колишнього Агдарінського району, нині Кельбаджарського району. В результаті знищено та поранено живу силу незаконних вірменських бойовиків, а також знищено кілька гаубиць Д-30, військову техніку та велику кількість боєприпасів“, — пояснює азербайджанський журналіст Фарід Шахбазли.

Влада Азербайджану аргументувала необхідність проведення операції тим, що “кров азербайджанського шехіду дорого обійшлася ворогам і вони не повинні про це забувати”, і наголошують, що якщо Вірменія знову зважиться на диверсії та опір, то “відповідь буде такою ж”.

Після каральної операції вірмени вимушено стали все ж таки залишати місто Лачин, села Забух і Сус, які Азербайджан вважає своїми, — проте перед виїздом вони спалюють свої будинки та будівлі, в яких жили 30 років, також спалахують ліси та гори, що спричинило справжню екологічну катастрофу. Вдень 26 серпня президент Азербайджану Ільхам Алієв підтвердив, що місто Лачин повернуто під контроль Баку. Тепер Лачинський коридор контролюється Азербайджаном, залишки невизнаної карабахської республіки не з’єднані з Вірменією.