«Соколята»

Пісні цього відомого композитора і співака виконають його друзі й колеги. Вечір відбудеться у Жовтневому палаці.

Нагадаємо, життя В’ячеслава Володимировича Хурсенка трагічно обірвалося у 43 роки — це сталося 8 вересня 2009 року під час риболовлі на Волині. Співак помер через діабетичну кому. За словами друзів, десь за півроку до трагедії Слава якось сказав: «Ось тут, на березі, все і закінчиться скоро. »

Зіркою української естради 1990-х В’ячеслава Хурсенка зробила популярна пісня «Соколята», яку він написав, коли їхав дорогою із Сокаля до Луцька за сорок хвилин (!) для свого «хрещеного батька» на естраді Василя Зінкевича. І хоча знаменитий співак взяв цю композицію до репертуару, та виконувати чомусь не поспішав, і тоді Хурсенко записав власний варіант, з яким відразу почав займати перші місця в тодішніх хіт-парадах. «На концертах мене завжди просять заспівати саме цю пісню. «Соколята» — універсальна пісня, бо правдива, в її основі сумна історія однієї хорошої й талановитої людини», — розказував В.Хурсенко. Цей шлягер став візиткою першого компакт-диска «Соколята». Після нього В’ячеслав Васильович записав ще «Я вернусь» і «Крик белых журавлей». Його пісні під гітару звучали у фільмах Оксани Байрак «Жіноча інтуїція» і «За два кілометри до Нового року». Хоча почесних звань та привілеїв співак не мав, але його дуже любила публіка, а от за життя його композиції не дуже часто можна було почути в теле- і радіоефірах.

«На жаль, ні Слава, ні співаки його плану в нашій країні тоді не були затребувані, — з сумом розповідає керівник гурту «Світязь» Дмитро Гершензон, який працював із Хурсенком як співавтор. — Боляче, що пісні гармонійні, в які вкладено душу і серце, не потрібні, а з ефіру нам пропонували низькопробну «попсу» (пісні Хурсенка в нашій країні довго вважалися «неформатом»).

Цьогоріч В’ячеславу Васильовичу виповнилося б 50 років. Таких потужних мелодистів, яким був Хурсенко, на думку професіоналів, в Україні сьогодні немає! За кількістю шлягерів цього автора ставлять в один ряд із легендарним Володимиром Івасюком. Хоча за життя, незважаючи на величезну всенародну любов і захоплення піснями В.Хурсенка, жодного сольного концерту в Києві у співака не було.

Про необхідність проведення вечора пам’яті автора легендарних «Соколят» у Києві почали говорити ще сім років тому. І от зараз рідні, друзі й колеги В’ячеслава Васильовича організували концерт, на якому звучатимуть такі популярні його пісні, як «На острові чекання», «Сповідь», «Панує ніч», «Віра, Надія, Любов», « Тато, тато. », «Шалений час», «До рідного дому», «Ковток вина» і багато інших, причому виконавці по-своєму переосмисли творчість В’ячеслава Васильовича, і його відомі композиції нині знаходять у співаків нове життя. На сцену вийде й Марія Хурсенко, дочка маестро, яка виконає одну з найзворушливіших пісень батька. У програмі будуть використані унікальні фото із сімейного архіву та кадри кінохроніки, а також демонструватимуться фрагменти з документального фільму «Політ білого журавля».

«Мій годинничок ніколи не цокав»: історії жінок, які народили після 30-ти

Жінки в Україні дедалі частіше відкладають народження первістка. За інформацією Євростату, у 2016 році українки народжували першу дитину в середньому в 27. В інших європейських країнах — на кілька років пізніше. У рекомендаціях МОЗ йдеться, що в жінок, які народжують після 30-ти, зростає ймовірність ускладнень під час виношування дитини та пологів. Громадське розповідає історії трьох жінок, які народили після цього віку. Ольга — у 43, Світлана — у 30 і 37, Світлана — у 33 і 35.

Ольга Мирцало, народила в 43 роки

«Коли не знаєш, ким ти є, і народжуєш дитину, — це найбільш безвідповідальний вчинок людини»

Ольга виросла в традиційній закарпатській сім’ї. Її мама народила у 22 роки. І сама вона мала вийти заміж у 23. Але напередодні весілля дівчина поїхала до США на декілька місяців на навчальну програму. Повернувшись, усвідомила, що до заміжжя вона точно не готова. І перш за все, їй потрібно стати професіоналкою.

На той час престижна музична освіта, яку вона здобувала в консерваторії, точно не допомогла б у цьому. Щоправда, так не вважав її наречений, тож парі довелося розійтися.

Отримавши першу вищу освіту, Ольга почала себе шукати. У 2001-му році вона вступила в Університет Міссурі, що в США, на спеціальність «Журналістика і зв’язки з громадськістю».

«Це була втеча від моїх батьків і батьків нареченого, які очікували, що ми одружимося.

23-25 років — це вік не для материнства, а для активного пізнання себе як особистості. Тоді ти навіть приблизно не можеш визначити, чого насправді хочеш. Ти намагаєшся зрозуміти, яка ти особистість. Коли не знаєш, ким є, і народжуєш дитину, — це найбільш безвідповідальний вчинок людини».

Ольга повернулася в Україну у 2003-му, коли їй було 32 роки, і почала працювати в міжнародній компанії. Запитання від батьків про заміжжя і дітей не припинялися.

«Для мого батька найбільшим бажанням завжди було — стати дідом. Це сумно, тому що він бачив у мені репродуктивну функцію, радше, ніж професійну».

Якось, розповідає Ольга, тато їй сказав, що дехто з його друзів уже двічі став дідом, а він — жодного. Жінка запитала — невже її цінність не в тому, ким вона стала, де працює, скільки вже всього побачила? Невже це не важливіше, аніж те, що вона досі не стала мамою?

«Він не відповів на це запитання. Але в якийсь момент батьки дали мені спокій. Тому що їхні слова все одно ні на що не впливали».

Увесь час до народження сина Ольга працювала, вивчала світ, себе через світ, подорожувала, танцювала, пізнавала себе як людину, особистість, жінку, мала багато хобі — займалася велосипедним спортом, робила прикраси.

Син Ольги з’явився, коли їй було сорок три. Сорок три з хвостиком, каже вона. Її ж цивільному чоловіку — на десять років більше.

«Готовність до народження дитини — це коли ти, професіоналка, де весь час належить тобі, готова знайти час, щоб віддати його іншій людині. Тільки тоді ця дитина має сенс. Якщо ти до цього не готова — не заводь дітей».

Ольга розповідає, що вагітність для неї стала сюрпризом. І вона навіть літала в США, не здогадуючись, що скоро матиме дитину.

Мама Ольги теж здивувалася вагітності доньки. Cпокійно до цього поставилася і лікарка-гінеколог, у якої жінка спостерігалася тривалий час.

«Я ніколи не чула від своєї лікарки, що повинна обов’язково народити. Вона ніколи не залякувала і не тиснула на мене. Своїм професіоналізмом вона дала мені можливість обрати, коли справді я хочу мати дитину, а не народжувати тому, що так треба. Вона не подвоювала тиск, який ішов від моїх батьків», — каже Ольга.

Так само жінка не відчувала дискримінації та стигми від близького оточення.

«Єдине — я відчувала, що залишаюся в старшому сегменті всіх моїх молодих друзів. Я завжди була серед них старшою. Мої ровесники вже давно займаються або своїми дітьми-підлітками, або вони вже давно стали бабусями і дідусями».

Інколи, розповідає Ольга, її запитують: вона Левкові мама чи бабуся?

«Я адекватно відповідаю, що мама. Не знаю, чи схожа я на бабусю».

У декреті з сином Ольга була сім місяців, згодом повернулася на роботу, а за Левком почала доглядати няня. Нині хлопчик уже ходить до дитячого садочка.

«Коли ти приходиш у материнство у 43 роки з певним досвідом, ти розумієш, що в нашому місті жінки залишаються придатками до дітей. Наше суспільство спонукає до того, що жінка має інтегруватися в життя дитини. Я не була готова до такого — дитина стала частиною мого життя».

Іноді Левко запитує, скільки Ользі років. Вона чесно відповідає. Але хлопчик сприймає це як просто цифри, не розуміючи, чим 27 відрізняється від 47.

«Що таке вік? Усе настільки відносно. Хтось у 37 менш активний, ніж я у 47. Вік — це просто калькуляція відносно мого свідоцтва про народження. Я розумію, що народжувати у 43 — це не шлях для всіх. Народжувати потрібно тоді, коли готовий. Тому що дітям потрібні щасливі батьки».

Світлана Долинська, народила двох дітей у 30 і 37 років

«До 30-ти років я б сама собі не довірила дитину»

Світлана — мати двох дітей, старшого Лева і молодшої Поліни, яку вона народила більше року тому. Дітей жінка називає своєю «командою», яка всюди з нею. Хоча раніше весь час належав лише їй самій, і про дітей думок не виникало.

«До 30-ти років, я була настільки зосереджена на тому, щоб жити для себе: подорожувати, робити дурниці, перехворіти всіма «дитячими хворобами». Я працювала і збудувала непогану кар’єру за цей час в Росії і в Україні, налагодила коло контактів, була в Індії та Японії, подивилася Європу, Азію. Я просто жила і не думала про те, що до певного віку маю чогось досягнути, а потім уже народити дитину», — розповідає жінка.

Світлана жила та навчалася в Москві. За освітою вона — художниця-оформлювачка, але після закінчення університету почала працювати в іншій галузі.

«Мені запропонували роботу не за спеціальністю, але в кайф. Я була асистенткою продюсера у відео-продакшні. Це цілодобова, божевільна робота, від якої я не могла відмовитися».

У Світлани все вдавалося і вже згодом вона почала працювати копірайтеркою в іншій компанії.

У 2010-му на травневі свята Світлана приїхала з чоловіком у Київ відпочити до близьких друзів. Там її попросили допомогти в одному офісі і майже одразу запропонували роботу. Врешті вони переїхали до Києва працювати та жити.

«У певний момент я зрозуміла, що готова час, сили, гроші, тіло, здоров’я віддати материнству. Жодних філософських пошуків і сумнівів у мене не було. Готовність — це, коли хочу і буду. Бо раніше я б і сама собі не довірила дитину».

Коли Світлані було 30 років, вона народила Лева. Її чоловіку тоді було — 26.

«У мене ніколи не було думок, що мій годинник цокає. Мама жодного разу на мене не тиснула. Їй вистачило мудрості зрозуміти, що це моє рішення. Якщо я живу так, отже так треба. Мій годинничок ніколи не цокав».

Саму ж Світлану мама народила у тридцятирічному віці, її брата — на дев’ять років раніше.