2024

Українська хата як священний простір

Дім, хата – місце того найсокровенішого життя, де сплітаються усі корені буття та квітне родове дерево. Рідна домівка – місце як найбільш радісних так і сумних моментів. Хата в українській традиції – символ щастя, добробуту, єдності сім’ї та роду. Символ опанованого, людського простору на противагу стихійному, неопанованому, хаотичному.

Українська хата

Дім, хата – містить у собі найважливіші моменти біологічної активності людини, його життєві вузлики – від народження, вживання їжі та сну до релігійності, сексуальності, продовження роду та смерті. Зважаючи на онтологічну значущість символу дому для людського буття, задля розуміння його базових екзистенційних смислів актуально дослідити ставлення до хати та предметів її внутрішнього простору в традиційній народній українській культурі.

Хата (з санскриту “гата” – землянка) – це втілення ієрархії сакральних елементів, включно з архаїчним сакральним стовпом, ритуальним вогнищем-жертовником, столом-вівтарем (за християнських часів – покуттям) тощо. Покуть є представництвом Бога спільноти в хаті людини [10, 138].

У свою чергу, одеський культуролог О.Кирилюк запропонував цікавий феноменологічний опис смислового простору традиційного розуміння української хати:

„Розгляд хати як світогляднокультурної категорії вказує на домінуючий мотив життя у родинному оточені, тобто, виявляє вітально-генетивний універсально-культурний комплекс. поріг. маркував границю між засвоєним, впорядкованим простором та зовнішнім хаотичним довкіллям. Простий дерев’яний брус (у фізичному плані) набував високого людського смислу в значеннях “рідного порогу”, до якого після мандрів по світу та долання незнаних шляхів повертається син, концентруючи у собі весь складний невимовний комплекс спогадів” [7, 203].

З точки зору традиційної народної свідомості, простір є неоднорідним; це залежить від того, в якому локусі проходять важливі події та які об’єкти там знаходяться. Ці події та об’єкти різною мірою причетні до тих чи інших ритуалів, котрі мають сакральний характер. Тим самим, весь простір тою чи іншою мірою причетний до різних ритуальних дій; окремі його локуси виділяються в якості сакральних в тому випадку, якщо вони вміщують в себе храми, місця, де виникали якість значущі події. Ставлення до дому в широкому розумінні цього слова, місця, де відбувається родинне життя, в даний момент еволюціонує в напрямку втрати сакральних локусів внутрішнього простору, або їхнього знецінення: внутрішній простір сучасної міської квартири або багатокімнатної сільської хати вже не має чітких сакральних місць, які структурують простір, і водночас структурували сімейне життя та норми моралі.

Отже, придивімося пильніше, що для людини традиційної культури уособлювала хата як родинне вогнище, притулок та оселя водночас . Як зауважують дослідники, зокрема І.Кознова, в „основі селянствування лежить принцип цілісності, рівноцінності всіх сторін життя селянського суспільства. Цілісність припускає вироблення єдиних та загальновизнаних правил поведінки, колективної пам’яті та загальної картини світу” [12, 47]. Цей принцип цілісності селянської аграрної культури призводив до однакових патернів поведінки та єдиного образу світу. Для свідомості селянина була притаманним звертання до речей побуту як до живих, що дуже яскраво описав М. Красіков в роботі „Філософія буття слобожанського селянина” [8]. Тому до хати зверталися як до живої, рідної, дорогої істоти, котра уособлювала лад, мир та захист в екзистенційному сенсі .

Відомий український режисер Олександр Довженко писав про хату так:

„Напишу я слово про хату. Білу, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мхом, архітектурну праматір пристанища людського. Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без „можна?” і без „войдіте!” високоморальнісну людську оселю. Бідну й ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві. Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби” [2, 339].

Дім ніби виростає з природного середовища, він є породженням землі, органічно сполучений в матеріалах і фарбах з навколишнім середовищем. Тобто для менталітету традиційної культури притаманний погляд на дім як на продовження природи, без насильницького ламання рельєфу та краєвиду на природній та штучно створений.

По-третє, дім в народній уяві співвідноситься зі світовим деревом: дах, стріха – це верхівка дерева, стіни – це її стовбур, а погріб або льох, котрий будується тут же під хатою – це коріння цього дерева.

По-четверте, дім можна представити як своєрідну модель світобудови, оскільки „його чотири стіни орієнтовані за чотирма сторонами світу, а фундамент, стіни та дах відповідають трьом рівням всесвіту (пекло-земля-небо)” [3, 139].

І, нарешті, по-п’яте, дім можна вважати місцем та форма зустрічі світу живих та світу мертвих: „певним чином дім знаходиться на межі між тим світом та цим, між природою та культурою” [4, 144]. Місцем зустрічі світу живих та мертвих завжди вважалася – піч, в якій жив дух роду або домовик, посланець „того” світу: „домовик любить піч і, як колись думали, має в ній своє житло. Через те в хаті не можна сказати лихого слова” [11, 122]; піч була центром „місцезнаходження домашніх духів та душ померлих родичів” [9, 84], тому і не можна було лаятися в хаті, оскільки можна було образити цих духів та душі. Існували певні дні року, коли мертві предки могли завітати в оселю, і це, насамперед, святкова вечеря на Різдво. В цей день, сідаючи за святочний обід, котрий починався з появою першої зірки на небі, дмухали на лаву, тому що можна було сісти” на душу предків. Після вечері не мили ложки, оскільки, за уявленнями селян, вночі душі мертвих пращурів обідали.

Структура хати

Важливо згадати структуру традиційного українського житла. Українська хата в основ- ному була декількох видів, основними слід визначити два види.

Двокамерна хата складалась з сіней та власне „хати”, тобто великої або середніх розмірів житлової кімнати. В хаті сім’я проводила свій час, тут спали, їли, готували їжу та займались хатніми справами, святкували релігійні та родинні свята; сіни виконували функції збереження хатнього начиння (саме тут стояла драбина на горище, висіли хомути) та їжі (яєць, борошна, круп), взимку тут стояли бочки з квашеними огірками та капустою, на жердках висів одяг, інколи навіть влітку тут можна було спати. В основному двокамерна хата будувалася бідняками або незаможними селянами.
Трикамерна хата складалась з хата-сіней-хати, тобто власне сіней, кімнати для проживання родини, в котрій вона проводила весь свій вільний час, та „світлиці”, святочно вбраної кімнати, застеленої найкращими килимами, веретами та коцами, вбраної яскраво вишитими рушниками. В цій кімнаті здебільшого не спали (хоча могли покласти спати подорожнього або прочанина), тут відбувалися всі сімейні (хрестини, весілля, ро- динні свята) та релігійні свята (Різдво, Великдень, Покрова) свята, тут приймали дорогих гостей.

Таким чином, традиційна українська хата здебільшого складалася з однієї великої житлової кімнати, в якій родина проводила більшу частину свого життя в холодний період року. Варто зауважити, що для українського житла характерна стійкість основних типів внутрішнього розташування речей домашнього вжитку та меблів, тому хата будь-якого етнографічного регіону України (Слобожанщини, Галичини, Поділля чи Наддніпрянщини і т.п.) буде мати в основному один тип поділу внутрішнього простору хати, що є етнічною характеристикою і дозволяє говорити про єдність символічного значення побутових речей українців.

Покуть

Аналізуючи інтер’єр, важливо зауважити, що основних сакральних центрів в хаті було два: це піч та покуть. Зразу ж біля вхідних дверей з правого або лівого боку знаходилась вариста піч, зложена з цегли або глини та побілена. По діагоналі від печі в кутку знаходився „святий кут”, „красний кут” або покуть, тобто другий сакральний центр хати. В дохристиянську епоху в красному куті стояли язичницькі атрибути, у хриситиянську стояли ікони (інколи їх могло бути до 20-30 на одній стіні), висіла лампадка, за ікони були закладені гілочки верби, які святили на Вербну неділю за тиждень до Великодня, Спасові квіти, тобто городні квіти (чебрець, настурція), котрі святили на свято Маковія (14 серпня) та на Спаса (19 серпня).

Піч

В українській традиційній хаті ліворуч або праворуч від дверей знаходилася вариста піч, зроблена з глини або цегли, обмазана глиною, побілена крейдою та ще й розмальована рослинними візерунками. Зокрема піч прикрашали малюнками в сім’ях, де були на виданні дочки . Піч була великою за розмірами, інколи займала до четвертої частини житлової кімнати, і виконувала багато функцій:

в ній готували їсти (варили, смажили, запікали, пряжили), пекли хліб та пироги,
сушили садовину (груші, вишні, сливи, яблука);
в холодну пору на печі спали (здебільшого старі та малі мешканці хати).

Важливо зауважити, що за даними етнографів, піч входила в число найважливіших елементів, котрі створювали будь-який житловий інтер’єр та визначали статус самої будови (в українській культурі цей спектр варіюється від карпатської колиби до хати), – власне кажучи, саме піч була головним формуючим елементом житла. Як зазначаються дослідники, від типу опалювального приладу багато залежало його місце в традиційному світогляді та пов’язані з ним обряди: „Домашнє вогнище сприймалося як центр ізоморфного космосу житла, біля котрого відбувалися обряди” [9, 84].

В народній свідомості багато хатніх речей були за своєю суттю оберегами, це ж стосується і печі як головного елемента житла, і тому вона уособлювала такі найважливіші елементи:

для селянина піч було символом „материнського першопочатку, непорушності родини, неперервності життя, рідної хати, батьківщини” [5, 456];
вона ритуальна і культова як родинний вівтар. Оскільки вогонь вважався священним, тому люди поклонялись йому і звеличували його;
піч мала не тільки суто утилітарну функцію приготування їжі та надання тепла, але мала й „духовну, згуртовуючи. Звідси метафора: родинне вог- нище” [1, 51].

Тобто піч була символом міцних родинних стосунків, а також таких етичних категорій, як любов, тепло та щирість.

Як джерело тепла та місце приготування їжі, піч була об’єктом шанування кожної сім’ї. З піччю пов’язані багаточисельні вірування та обряди; домашньому вогнищу поклонялись як найближчому та головному уособленню божеств стихії вогню [9, 84]. Піч та вогонь, котрий в ньому горить, були символом дому, осілого житла, освоєного людиною простору на противагу хаосу за межами тину. Оскільки вогонь в печі та сама піч вважалися священними, то і поводитися з ними відповідним чином: сама хазяйка повинна ставитись до нього з повагою та лагідно, його не можна було лаяти чи при палаючому вогні лаятися.

На цей факт вказує багато відомостей, зокрема на вогонь, котрий палахкотів в печі, „не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитись” [1, 53]. За етнографічними даними, навіть попіл підмітати в печі не можна було звичайним віником, для цього існував окремий, ритуально „чистий” віничок, зроблений з полину. Варто зауважити, що цей культ вогню та домового божества, за твердженням І. Огієнка, „надзвичайно старий, відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище (очаг), на якому горів невгасимий вогонь, здавна був головною Святинею дому, – він беріг щастя дому і всіх членів родини. Домове родинне вогнище було в нас першим жертівником, а голова родини – першим жерцем. Старший в родині, батько (а пізніше „батюшка” – священник) виконував усі необхідні обряди, пов’язані з домовим вогнищем [6, 124].

Піч — символ материнського першопочатку (начала); чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім’ї; неперервності життя українського народу; рідної хати, батьківщини; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості.«Піч — наче мати рідна», «Піч у хаті — те саме, що вівтар у церкві», «Рідну матір може підмінити лише піч», — казали у давнину. Ще 6 тис. років тому протоукраїнці обожнювали піч. За даними О.Афанасьєва, М. Слободянюка, С.Плачинди, у їхній міфології існував символічний образ-тотем Піч-мати, яку обожнювали як захисток життєдайного вогню. У міфології литовців був дух Каукас, який ніс в дім добро і жив під піччю. Саме туди перемістилася і оселя слов’янського домовика, коли комин, за народними уявленнями, став місцем перебування чортів і відьом. Стародавні римляни вшановували Форнакс — богиню домашнього вогнища. У слов’янській міфології аналогічні функції виконував Рарог. У славян постійно перебував у печі, на печі чи за нею пічник.

Для житла важливе значення мав символ вогню, запаленого вогнища і піч завжди була своєрідним центром, головним місце, до якого все тяжіло у хаті. Таким чином, серед сакра- льних локусів традиційної хати піч займала найперше місце як символ осілого людського життя, без пічного вогню, тобто вогнища, на якому готується їжа, дім не вважався житло- вою спорудою. Про важливість домашнього вогнища як символу освоєного людиною прос- тору на противагу неосвоєному хаосу також писав і П.Флоренський. Він зауважував, що „в малюнках дітей, які зображують дім, важливі- ше за все цівочка диму, труба, а слово „дім”, наскільки зберегли нам дослідження історії мови усієї індоєвропейської сім’ї, веде похо- дження від значення „дим” (dhumas, fumeé, dampfen)” [13, 84]. Дійсно, слово „дім” та „дим” мають однокорінне походження, що вказує на їхню онтологічну близькість або навіть нерозривність.

Кухня

Як зазначав в нотатках до своїх лекцій П. Флоренський, при виникненні житла його основним центром була кухня (це універсальний, притаманний всім народам без винятку, поділ дому на сакральні локуси, що підтверджується численними свідченнями етнографів), де горіло вогнище та готувалася їжа, сім’я обідала та вечеряла; власне кажучи тут можна вбачати еволюцію від домашнього вогнища до кухні.

П. Флоренський звертав увагу на дуже важливий факт, котрий завжди залишається непоміченим в численних дослідженнях: культ вогню, який існував у всіх язичницьких народів (від римлян до слов’ян), існує завжди і одночасно з жертвоприношенням, яке потім поступово перетворюється на приготу- вання їжі:

„Ми готуємо їжу. Історично – кухня є святилищем, а вогнище – його олтар. Кухня – не тільки духовне осереддя дому, але й зерно, з котрого виріс увесь дім. Кухня – це храм релігії роду, яке є зв’язком початку поколінь, і саме через нього покоління є священними один для одного та утворюються священну єдність, рід” [13, 214].

Він стверджував, спираючись на розуміння філософії культу, що піч – це жертовник, кухня в такому разі є храмом, а вітальні – це притвор. В такій суто інтерпретації печі та простору навколо неї сам процес вживання їжі перетворюється, за словами П. Флоренського, на сакральний акт причастя, оскільки для традиційної свідомості „зв’язок тіла та їжі був священним” [13, 79].

Наскільки глибокий смисл закодований в домашньому вогнищі, можна зрозуміти, саме вчитуючись в лекції з філософії культу П. Флоренського. Для нього вогнище, чи його пізніша еманація, кухня, мали визначальне значення для філософської антропології, оскільки тільки кухня вводить людей в людський світ. Без приготування їжі, за П. Флоренським, людина втрачає основні характеристики, які визначають її буття, оскільки „історичні корені загальнолюдської релігії ніколи та ніким не були відмінені, та й не можуть бути відмінені, оскільки – не являються чиїмось витвором, не були встановлені через contrat social, а являються виразом самої природи нашої” [13, 214].

Ми можемо тільки поміркувати, що саме втрачає наша сьогоднішня цивілізація, коли вже в високо розвинутих країнах, „золотому міліарні”, приготування їжі лишається справою неістотною, оскільки люди вважають за краще їсти не дома, або не готувати їжу взагалі.

Без систематичного щоденного приготування їжі втрачається сакральний аспект буття – причащання самої родини;

Якщо вогнище не загоряється – за логікою, притаманною народній культурі, – житло не є житловою спорудою, це нічліжка або гуртожиток для спання і проведення дозвілля, з такої оселі вивітрюється сакральність окремих актів нашого буття.

Можна сказати, що всі етапи життя людини включали елементи пічної символіки як родинного оберегу, оскільки піч та палаючий вогонь були голов- ними символами людського життя в безмежному хаотичному Всесвіті.

Чому таким важливим виступає процес приготування їжі? За П.Флоренським, зважуючи на вищезазначену символіку кухні, де остання виступає в ролі святилища, вогнище є його олтарем, а процес приготування їжі „рід богослужіння, нижчий, може бути, але все- таки священний, по-своєму уставний” [13, 214], відкривається „священна глибина” (П. Флоренський) кухні. Якщо ігнорується її значення, то ігнорується і фактично заперечується людська природа: „посягнувши на цей закон, ми зрікаємося тим самим від своєї власної людяності, вбиваємо самих себе як людей” [13, 214]. Продовжуючи ці міркування, варто зауважити, що в оселі, де не готується їжа, не відбувається священного акту єднання роду, немає прецеденту формування відчуття святості „родинного вогнища”, яке виникає під час спільної трапези. Звичайно, ця інволюція та граничне спрощення розуміння акту приготування їжі призводить до поступового знецінення всіх інших так званих „сімейних цінностей” та фактично втрати основних показників людяності.

Стіл

Можна передбачати, що сама назва «стіл» тісно пов’язана із словом «стелити», тобто поставити на щось страви.

А колись слов’яни їли просто на землі, принаймні щось підстеливши, або розкладали харчі на дошці, навколо якої і всідалися. Стіл на високих ніжках є пізнішим винаходом.

У середньовічній Європі для столу використовувалися довгі й міцні дошки на перехрещених («кізлах»). Щось подібне було тоді відоме також на Гуцульщині. Але тут побутували й столи-скрині, які складаються з власне стола (накрини) і підстолиння. В останньому тримали різні речі: одяг, документи, гроші, цінності.

Поріг

Поріг виступає символом початку чи закінчення дому. За народними віруваннями — то місце перебування душ предків, що зв’язано з первісним звичаєм ховати мерців у хаті і часто під порогом. Тому й відомо чимало звичаїв і обрядів, наприклад, йдучи до вінчання «віддавали честь» йому паляцями, топірцями (на Гуцульщині) чи гільцем. Молоді мусили переступити поріг правою ногою. У деяких районах збереглася традиція застеляти його веретами (килимами з грубої вовни). Коли наречена переходить до хати свого судженого, її переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть поставитися до неї не зовсім приязно.

Біля порогу відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів (в обряді «запрошення на весілля»): мати молодої і сестра нареченого ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувались, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті.

Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А для того, щоб його душа не поверталась, зарубували сокирою поріг з боку від середини хати. У багатьох українських селах Східної Словаччини під час новосілля відрубували на порозі півневі голову, щоб задобрити «духів».

Ще й досі заведено, що підмітати хату починають від порога до покуті. Це для того, щоб добре йшло до хати, а не з хати. На Гуцульщині перед хрещенням дитину клали на застелений поріг, а мати тричі переступала через нього. Потім дитину брала кума на руки і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Його, після виходу куми, хтось підіймав і подавав через вікно матері. Так замовлялося проти лихого. Дитину, яка плакала, купали на порозі задніх дверей.

На Гуцульщині залишали у порозі сокиру після обходу на святий вечір худоби з хлібом, медом, ладаном, щоб вона не гинула. На Поліссі вірили, що проти відьом найкраще допомагає осика. Тому до порога тут прибивають палицю з неї. У деяких місцевостях при входинах до нової хати на порозі вирізували знак хреста (проти злодіїв).

Добре відомо, що у багатьох місцевостях магічними властивостями наділяють ще й досі підкову, прибиваючи її до порога чи над ним. Повелося це, мабуть, відтоді, коли коні відігравали важливу роль у житті людини (кочівника чи землероба), виступаючи головною прикметою багатства і суспільної значимості того, кому вони належали.

Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мовляв, нехай вам таланить на своїх коней, тобто будьте удачливим. У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства. Тому дехто й носить на собі мініатюрні підківки чи прибиває їх на ворота, двері. Часто можна почути, наприклад, такі приказки із значенням заборони: «Через поріг не вітаються», «Через поріг руки не подають».

Отже, підсумовуючи проведений аналіз, можна зробити наступні узагальнюючі висновки. Сакральність простору житла (хати) в традиційній українській культурі визначається наступними чинниками:

сприйняттям самої структури хати, їжі і печі як способів своєрідного природного „причастя” до цілісності Всесвіту;
сприйняттям хатньої роботи як певного сакрального ритуалу або навіть певної життєвої аскетики;
сприйняттям хати як цілого в якості джерела релігійного виховання і духовного натхнення.

– Культурно-історичний портал “Спадщина Предків”

Список використаної літератури:

Данилюк А. Українська хата. – К.: Наукова думка, 1991. – 112 с.
Довженко О.П. Хата // Твори: В 5 т. – Т. 3. – К.: Дніпро, 1984. – С. 339-341.
Дом // Энциклопедия символов, знаков, эмблем / Сост. К. Королев. – М.: Эксмо, СПб.: Мид- гард, 2005. – С. 139-142.
Дубровский И.В. Дом // Словарь средневековой культуры / Под ред. А. Гуревича. – М.: РОССПЭН, 2007. – С. 143-148.
Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
Іларіон, митрополит (І.Огієнко). Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Видання друге. – К.: АТ „Обереги”, 1994. – 424 с.
Кирилюк О.О. Універсальні параметри соціокультурної спаціальності: українська хата // Уні- версальні виміри української культури. – Одеса: Друк, 2000. – С. 200-213.
Красіков М. Філософія буття слобожанського селянина // Часопис „Дух і Літера”. – 1999. – № 5-6. – С. 428-442.
Масько Ю. В. Почитание печи у восточных славян (по археологическим данным Днепровс- кого Правобережья) // Хлеб в народной культуре. Этнографические очерки. – М.: Наука, 2004. – С. 83-90.
Мойсеїв І. “Рідна хата” в системі категорій української культури // Культурологічні студії: Зб.наук. праць. – К., 1996. – С. 130-146.
Сумцов М. Ф. Слобожане: Історико-етнографічна розвідка. – Х.: Акта, 2002. – 282 с.
Українські традиції і звичаї. – Харків: Фоліо, 2006. – 318 с.
Флоренский П.А., священник. Собрание сочинений. Философия культа (Опыт православной антроподицеи) / Сост. Игумен Андроник (Трубачев). – М.: Мысль, 2004. – 685 с.

хата

Inherited from Old Ruthenian ха́та ( xáta , “ house, home, hut ” ) , from Proto-Slavic *xata, from Scythian .

Pronunciation edit

Noun edit

ха́та • ( xáta ) f inan (genitive ха́ты, nominative plural ха́ты, genitive plural хат)

Declension edit

singular	plural
nominative	ха́та xáta	ха́ты xáty
genitive	ха́ты xáty	хат xat
dative	ха́це xácje	ха́там xátam
accusative	ха́ту xátu	ха́ты xáty
instrumental	ха́тай , ха́таю xátaj , xátaju	ха́тамі xátami
locative	ха́це xácje	ха́тах xátax
count form	—	ха́ты 1 xáty 1

1 Used with the numbers 2, 3, 4 and higher numbers after 20 ending in 2, 3, and 4.

Synonyms edit

References edit

“хата” in Belarusian–Russian dictionaries and Belarusian dictionaries at slounik.org
Bulyka, A. M., editor (2016), “ хата ”, in Гістарычны слоўнік беларускай мовы [ Historical Dictionary of the Belarusian Language ] (in Belarusian), issue 36 ( фолкга – чорно ), Minsk: Belaruskaia navuka, →ISBN, page 50

Old Ruthenian edit

Etymology edit

Inherited from Old East Slavic , from Proto-Slavic *xata, borrowed from Scythian *xata, from Proto-Iranian *kátah, from *kan-. First attested in the mid 1500s.

Noun edit

хата • ( xata ) f inan (diminutive ха́тка)

house, home, hut Synonyms: домъ ( dom ) , изба́ ( izbá ) домовъ чотыринадцать, окромъ соборныхъ пятдесять и двохъ хатъ въ том селѣ ― domov čotyrinadcatʹ, okrom sobornyx pjatdesjatʹ i dvox xat v tom selěна самой площади ведли реки Дубровны домы собе и хаты побудовали ― na samoj ploščadi vedli reki Dubrovny domy sobe i xaty pobudovaliкупили хату и хъ сенцами Лукашу ― kupili xatu i x sencami Lukašuтого жъ часу Шанька кравъцу, възглядомъ знесеня хаты, на помоцъ дали золот. .ѕ҃. ― toho ž času Šanʹka kravcu, vzhljadom znesenja xaty, na pomoc dali zolot. 6

Descendants edit

Belarusian: ха́та ( xáta )
Carpathian Rusyn: ха́та ( xáta )

Ukrainian: ха́та ( xáta )

→ Russian: ха́та ( xáta ) ( 19ᵗʰ cent. )
→ Czech: chata
; chať ( dialectal )
→ Polish: chata
; χata ( dialectal , rare )
→ Slovak: chata
→ Slovincian: χata
→ Upper Sorbian: chata
→ Esperanto: ĥato

Russian edit

Etymology edit

Borrowed from Ukrainian ха́та ( xáta , “ house; home ” ) , from Proto-Slavic *xata, from Scythian .

Pronunciation edit

Noun edit

ха́та • ( xáta ) f inan (genitive ха́ты, nominative plural ха́ты, genitive plural хат, diminutive ха́тка)

(a peasant’s) house, hutпойдёмвха́ту ― pojdjóm v xátu ― let’s go inside (literally, “ let’s go into the house ”)
( slang ) house, joint, a place one can booze or have sex вчера́мыбуха́лиуко́решанаха́те ― včerá my buxáli u kóreša na xáte ― yesterday/last night we boozed at a pal’s place (note: preposition “на” is used in this sense)
( Ukraine , Southern Russia ) homeмоя́ха́таскра́ю, яничего́незна́ю ― mojá xáta s kráju, ja ničevó ne znáju ― none of my business (literally, “ my home is on the edge (of the village), I don’t know anything ”)
( slang ) prison cell

Declension edit

singular	plural
nominative	ха́та xáta	ха́ты xáty
genitive	ха́ты xáty	ха́т xát
dative	ха́те xáte	ха́там xátam
accusative	ха́ту xátu	ха́ты xáty
instrumental	ха́той , ха́тою xátoj , xátoju	ха́тами xátami
prepositional	ха́те xáte	ха́тах xátax

singular	plural
nominative	ха́та xáta	ха́ты xáty
genitive	ха́ты xáty	ха́тъ xát
dative	ха́тѣ xátě	ха́тамъ xátam
accusative	ха́ту xátu	ха́ты xáty
instrumental	ха́той , ха́тою xátoj , xátoju	ха́тами xátami
prepositional	ха́тѣ xátě	ха́тахъ xátax

Related terms edit

Tatar edit

Etymology edit

Borrowed from Arabic ⁧خَطَأ⁩ ( ḵaṭaʔ ) . See the Bashkir entry above.

Noun edit

хата • ( xata ) (Latin spelling xata)

Declension edit

Ukrainian edit

Etymology edit

Inherited from Old Ruthenian ха́та ( xáta , “ house, home, hut ” ) , from Proto-Slavic *xata, from Scythian .

A possible Wanderwort, see Proto-Uralic *kota for more.

Pronunciation edit

Noun edit

ха́та • ( xáta ) f inan (genitive ха́ти, nominative plural ха́ти or хати́, genitive plural хат, relational adjective ха́тній, diminutive ха́тка or хати́нка or ха́тонька or ха́точка)

Declension edit

singular	plural
nominative	ха́та xáta	хати́ xatý
genitive	ха́ти xáty	хат xat
dative	ха́ті xáti	хата́м xatám
accusative	ха́ту xátu	хати́ xatý
instrumental	ха́тою xátoju	хата́ми xatámy
locative	ха́ті xáti	хата́х xatáx
vocative	ха́то xáto	хати́ xatý

Synonyms edit

Derived terms edit

Descendants edit

→ Russian: ха́та ( xáta ) ( 19ᵗʰ cent. )
→ Czech: chata
; chať ( dialectal )
→ Polish: chata
; χata ( dialectal , rare )
→ Slovak: chata
→ Slovincian: χata
→ Upper Sorbian: chata
→ Esperanto: ĥato

References edit

Bilodid, I. K., editor (1970–1980), “хата”, in Словник української мови: в 11 т. [ Dictionary of the Ukrainian Language: in 11 vols ] (in Ukrainian), Kyiv: Naukova Dumka
“хата”, in Горох – Словозміна [Horokh – Inflection] (in Ukrainian)
“хата”, in Словник.ua [Slovnyk.ua] (in Ukrainian)

Yakut edit

Etymology edit

Adverb edit

хата • ( qata )

on the contraryхата, бэйэбитин мөҥүөҕэ ― qata, beyebitin möñüöğe ― on the contrary, he scolded us himself
instead, ratherхата, чэйгин кут ― qata, ceygin kut ― instead, pour the tea
Expresses the joy/relief of a speaker who expected the worst.букэллэ, хата! ― bu kelle, qata! ― oh good, it came!
Expresses the speaker’s resoluteness or confidence. Synonym: хор ( qor ) хата, төннүбэт ― qata, tönnübet ― no, she won’t come back хата, барабын ― qata, barabın ― I’m definitely going

Languages

This page was last edited on 13 October 2023, at 03:15.
Definitions and other content are available under CC BY-SA 4.0 unless otherwise noted.

Privacy policy
About Wiktionary
Disclaimers
Code of Conduct
Developers
Statistics
Cookie statement
Terms of Use
Desktop

Цікаві факти Олександра

Українська хата як священний простір

Українська хата

Структура хати

Покуть

Піч

Кухня

Стіл

Поріг

хата

Pronunciation edit

Noun edit

Declension edit

Synonyms edit

References edit

Old Ruthenian edit

Etymology edit

Noun edit

Descendants edit

Further reading edit

Russian edit

Etymology edit

Pronunciation edit

Noun edit

Declension edit

Related terms edit

Tatar edit

Etymology edit

Noun edit

Declension edit

Ukrainian edit

Etymology edit

Pronunciation edit

Noun edit

Declension edit

Synonyms edit

Derived terms edit

Descendants edit

References edit

Yakut edit

Etymology edit

Adverb edit

Languages